Лялька. Страница 4

Прус це розумів, він учинив тут, як художник XX ст., і в цьому безсумнівна його заслуга, ба навіть і причина, що роман в наші часи не втратив своєї свіжості, як то втратило багато творів XIX ст.

Стосунки Вокульського та Ізабелли Ленцької складають основну вісь роману. Панна Ізабелла, так само як і Вокульський, має свої «дзеркала». Вони тут не такі численні, проте необхідні Прусові. Ізабелла — це світська красуня, в якій дивно сплітаються потворне виховання, якісь иевизрілі складніші відчування, природний розум, але дивовижна до карикатури станова обмеженість.

Пруса, певне, займало, і то дуже, аби читач не подумав, що Вокульського в Ізабеллі звабила тільки її небуденна краса. Чи не тому він виводить поруч Ленцької інший образ, який ідентичний Ізабеллі красою і навіть переважає її духовними якостями, — образ Ставської. Ставська та Ізабелла мають однакову привабу, однакові постаті і, можпа сказати, навіть однакові обличчя. Сам Вокульський констатує це, побачивши вперше пані Ставську. Однак Ставська — лише гарна, хороша, порядна жінка, вона могла б створити Вокульському тільки затишок і тишу (в найважчі хвилини Вокульський таки навідує Ставську, і йому завжди з нею затишно), а це героя завабити не могло. Ставську Вокульський полюбити не зміг, бо вона не могла бути його «лялькою», а лише на таку любов була здатна ця людина… Вокульського хоче звести зі Ставською Жецький — це теж не випадкова деталь. Тобто саме Жецький, який не розуміє гонитви за привидом Вокульського, ідеаліст і романтик, що щиро бажає йому справжнього сімейного щастя, ще й досі рівняючи його з собою. Ставська виходить заміж за Морачевського: автор добачає в цьому більше логіки, ніж зв’язати її з головним своїм героєм. Якась підсвідома рація в цьому є.

Отже, Ізабелла привабила його не тільки красою. Мабуть, і не походженням, графським титулом (те, що відрізняє панну Ленцьку від Ставської). Щоб не виникло такої думки, Прус висуває ще одну паралель: образ панни Евеліни, небоги Заславської. Це спустошена панночка, не так людина, як тінь її, кривий відбиток самої панни Ізабелли. Вони обидві знаходять симпатію в Старському і обидві однаково жертви потворного виховання. Евеліна огидна Вокульському, врешті, саме ця подібність між обома героїнями і стала головною причиною розриву між Ізабеллою й Вокульським. Ізабелла хотіла бачити в нареченому барона Дальського, але барона Дальського побачив у собі й сам Вокульський.

А оскільки було то для його натури найглибшою уразою, стався вибух.

Так само, як у романі є образні продовження тієї чи іншої лінії характеру Вокульського, так само має своє образне майбутнє й панна Ізабелла. Йдеться про Вонсовську, яка має всі гарні риси, що надані й Ізабеллі. Вони одного суспільного стану, однаково наділені досить проникливим розумом, але Вонсовська прожила трохи більше і встигла ковтнути лиха. Здатність до флірту і зміни кавалерів є і в неї, проте Вопсовська позбавлена того безпросвітного невміння розбиратися в людях, яке є в Ізабелли. Все ж у діях Вонсовської чути великий надрив. Вона згубила свою молодість так само нерозважно, як губить її панна Ленцька, і щосили намагається наздогнати те, чого наздогнати ще не вдавалося нікому, — своє минуле. Це вже бігання по колові, коли ті, що біжать, навіть не підозрюють про існування цього кола; саме тому їм обом навряд чи вдасться його розірвати. Бо для того треба зважитися на одне — на справжнє почуття, але Вонсовська такого почуття боїться, а Ізабелла на нього не здатна, адже безрозумно й легковажно губить те, що надане їй долею, — любов Вокульського. Їй залишається тільки ходити (після катастрофи) і зітхати до пам'ятних каменів. Вона вибирає монастир, бо перед нею лише один шлях — шлях Вонсовської, який поки що її лякає. Надто багато довелося б зламати їй у своїм єстві.

Ми починаємо поступово вловлювати, що вабило Вокульського в панні Ленцькій. Його вабила в ній її відчуженість від його світу, вабила її недосягненість і надреальність. Вона була для нього маревом, яке мріється на видноколі, але до якого ніяк не добігти.

До нього й не можна добігати, бо розвіється, як дим, або стане чимость таким звичайним і буденним. Це оманливий блиск скельця на смітникові, коли під промінням сонця блищить воно, як золото. Вокульський полетів на це світло, як летить нетля на вогонь. І він дійшов того виднокола, що йому марився, він дійшов до того смітника, на якому побачився йому оманливий блиск.

Смітник, тобто тогочасне аристократичне польське суспільство, викликав у нього огиду, а замість діаманта він побачив звичайний скляний черепок. Це був немислимий удар для чутливої душі Вокульського, це було для нього глибочезне потрясіння: нетля, яка летить на вогонь, має загинути. Він загинув — правда, трохи дивно, але все-таки загинув. Перестав-бо бути «лялькою», адже найвищою помилкою таких «ляльок» є те, що вони теж прагнуть ілюзії й фетишу, «Ляльки» мусять бути холодні і безпристрасні, вони мусять бути напівавтоматами, а Вокульський був живою людиною і мав велику чутливу душу…

Треба кинути оком ще й на той «смітник» — тло роману, на якому йде дійство. Вищий прошарок польського суспільства — аристократія — описана в романі досить доладно. Дуже часто Прус дозволяє собі збитися тут на гротеск, а то й карикатуру. Майже всі представники того «світу» якщо не смішні, то потворні. Прусові навіть цього замало: він наділяє їх ще й зневажливими назвиськами, так як це любили робити деякі російські письменники.

Аристократи для нього — гриби (графи Рідзевські, Печерковські), пічкурі (графи Келбики), оселедці (Следзінські) або просто — пані Упадальська, Виворотницька тощо.

Все це свідчення вже авторської тенденції, хоч для того, щоб показати гнилизну аристократів, багато не треба. Для Пруса — це стовписько себелюбців, які і почуттів справжніх не мають, бо все тут як на виставці, все для огляду, — всі вони як експонати, а всередині — нездари і майже не пристосовані до життя. Барон Кшешовський має лише одну небуденну рису — вміє залазити в борги, а тоді висмоктувати гроші з дружини. Сцена дуелі з Вокульським якнайкраще скарикатувала цього нікчему й боягуза, якому, однак, ніколи не бракувало пихи. Його дружина походження простішого, вона має справжнє людське горе: померла маленька дочка. Але і в цьому горі в баронеси стільки перетягів, стільки нещирого і неприємного, що читач більше симпатизує студентам, які тероризують «бідну жінку», ніж самій «бідній жінці». Бо вона ніколи нікому не зробила нічого доброго, навіть коли на неї і спадають хвилі просвітління. Бо в її основі як людини — зло. Зло навіть у дрібницях, зло всевичерпне, всепоглинаюче, хоч у суті це справді нещасна жінка. Вона висмоктана життям, висмоктана настільки, що вже перетворилась на опудало, яке може жити тільки в світі анонімних листів, істерики і підступів.

Не менш карикатурний «патріотичний» князь, людина, яка, може, й непогана, але цілковито бездарна і немічна. Проте посідає в суспільстві він становище значне і мусить з цим рахуватися. Можливо, тому він підтримує Вокульського, хоч зрозуміти суть життя й сьогодення йому несила. Сказати патріотичну промову, пустити патріотичну сльозу, згодитися на — «демократичну», насправді ж досить вигідну для себе, пропозицію про Товариство сприяння торгівлі з Росією — все це можна, все це потрібне, бо служить «нещасній батьківщині». Все це, врешті, єдине, на що він здатний.

Ще більше, ніж князь, неспроможний існувати Ізабеллин батько пан Томаш. Протративши все, що залишилося від спадку, пан Томаш стоїть перед загрозою цілковитого краху. Проте навіть ця небезпека не пробуджує в ньому здорового глузду. Ленцький катастрофічно не розбирається ні в людях, ні в житті. Єдине його надбання горда постава і хороші манери. Пап Ленцький може сподіватися тільки на щасливий випадок, який врятує і його, і його родину. Навіть паяна Ізабелла має більше тверезого глузду, ніж він, вона значно швидше й прозірливіше проглядає корені того «щасливого випадку», який їм усе-таки надається долею. Але вони занадто кволі й пиховиті, щоб могли з того скористуватися.